Довічне утримання — відсутність скарг не докази.

Відсутність скарг щодо невиконання умов договору довічного утримання не є доказами виконання умов договору довічного утримання в розумінні відповідних норм права.

Посилання апеляційного суду на підтвердження своїх висновків щодо недоведеності позовних вимог ОСОБА_3 на те, що  з моменту укладання оспорюваного договору позивач з будь-якими скаргами на дії ОСОБА_4 не зверталася, не є таким доказом в розумінні ст. 57 ЦПК України.

 

У х в а л а у справі № 6-19400св13 від 24 липня 2013 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ 6-19400св13

24 липня 2013 року                       м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого     Кузнєцова В.О.,

суддів:                Амеліна В.І.,                 Наумчука М.І.,

                           Мостової Г.І.,                               Остапчука Д.О.,              

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», про розірвання договору довічного утримання та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 листопада 2005 року між нею та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання, за умовами якого вона передала у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1, а відповідач взяла на себе зобов’язання довічно утримувати ОСОБА_3, надаючи їй необхідне харчування, ліки, одяг, забезпечувати за нею належний догляд та надавати необхідну допомогу. Посилаючись на те, що ОСОБА_4 належним чином не виконує умови договору, ОСОБА_3 з урахуванням доповнень та уточнень до позову просила  розірвати договір довічного утримання, укладений між нею та ОСОБА_4 та виселити відповідача разом з членами її сім’ї  з квартири АДРЕСА_1,  а також зобов’язати КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від            13 вересня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Розірвано договір довічного утримання, укладений                                     15 листопада 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Зобов’язано КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» скасувати державну реєстрацію вищезазначеного договору.

Виселено ОСОБА_4 з усіма членами сім’ї  з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від                                     2 квітня 2013 апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною 2 статті 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції  виходив із того, що ОСОБА_4, як набувач за вищезазначеним договором не виконувала своїх обов’язків за договором довічного утримання.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не надано доказів та не доведено обставини, які відповідно до  п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України є підставою для розірвання договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_3 та                ОСОБА_4

Проте погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов їх з порушенням норм процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом установлено, що 15 листопада 2005 року між ОСОБА_3   та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання, за умовами якого позивач передала у власність ОСОБА_4 належну їй квартиру                 АДРЕСА_1, а відповідач взяла на себе зобов’язання довічно утримувати ОСОБА_3, надаючи їй необхідне харчування, ліки, одяг, забезпечувати за нею належний догляд та надавати необхідну допомогу (а.с. 10).

Відповідно до п. 4 вищезазначеного договору довічного утримання, вартість харчування, одягу, ліків та необхідної допомоги сторони оцінили в розмірі однієї мінімальної заробітної плати щомісячно.

Згідно зі ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням (або) доглядом довічно.

Нормою п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначала, що вона є людиною похилого віку, інвалідом, не може самостійно виходити з квартири та потребує сторонньої допомоги, проте відповідач не виконує взяті на себе зобов’язання та не здійснює за нею належний догляд в обсязі, визначеному умовами договору, не сплачувала за її (позивача) гроші комунальні послуги, у зв’язку з чим утворився борг, який був стягнутий з неї в судовому порядку.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, апеляційний суд  у порушення вимог ст. ст. 212, 303, 316 ЦПК України вищезазначені положення закону до уваги не взяв, доводів ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_4 не виконує взяті на себе зобов’язання за договором довічного утримання належним чином не перевірив та не дав оцінки тій               обставині, що заперечуючи проти позову, відповідач всупереч вимогам             ст. 60  ЦПК України не надала суду належних та допустимих доказів виконання нею зобов’язань за спірним договором, зокрема щодо повного утримання позивача на суму мінімальної заробітної плати. Виходячи з положень ст. 57 ЦПК України, такими доказами можуть бути: квитанції за грошовими переказами відповідача на ім’я позивача, фіскальні чеки на придбання для позивача продуктів харчування, ліків, одягу тощо, а також інші фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність обставин, що обґрунтовують заперечення відповідача. Посилання  апеляційного суду на підтвердження своїх висновків щодо недоведеності позовних вимог ОСОБА_3 на те, що  з моменту укладання оспорюваного договору позивач з будь-якими скаргами на дії ОСОБА_4 не зверталася, не є таким доказом в розумінні ст. 57 ЦПК України.

З огляду на зазначене, ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору. За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційний суд не виконав своїх обов’язків, визначених законом, а тому ухвала підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд відповідно до  ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 2 квітня 2013 року скасувати, справу передати до апеляційного суду на новий судовий розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.О. Кузнєцов Головуючий Судді:В.І. Амелін   М.І. Наумчук   Г.І. Мостова  Д.О. ОстапчукСудді:В.І. Амелін

Судова практика щодо розірвання договору довічного утримання

 

Адвокат по розірванню договору довічного утримання…

 

Про автора Адвокат Київ

Адвокат спадкування, нерухомість та сімейні спори. Юрист по спадкових питаннях, питаннях повязаних з нерухомістю та сімейними спорами. Юридичні консультації адвокатів та юристів: спадкове право, спори щодо нерухомості та поділу майна в Україні та Києві.
Опубліковано у Нерухомість, Судова практика | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *